Морок зі скелі все долом Тихо, що лезо в долоні Сон свій ховаєш від Бога Серцем рослини тонким На середньому полі Відчув аромати І леза торкнувся – Любов до любові Відповісти без болю Відповісти від шкіри Без крові до неба Звідти, де тіні

Чаша Лист Сага Колір Тиша Несумісно; на терезах пил та спокій; бруд, бруд, бруд... скелет, лист; скелет, потік, ідея, чаша, жало, гашиш, ферит, старість, лілея, холод, незабутня простора ідея ... пустельна незабутня пустельна ідея пустеля пергамент ідеї холод ідеї ідея листа несумісна чаша пустелі жало ідеї пустелі течія Несумісно; на терезах смерть та тиша; дещо біля; біля рани; акорди, акорди... грона, громи, листя; зовнішнє коло смерті, внутрішнє коло любов; тупе лезо, куля повільна, легенда з іншого входу повітря, – яке повітря... чуєш? не-пізнання; саме – чернь, крапка, чардо; саме – кара, саме – кордо; черговий саунд – карна-старна – карнавал дерті; я заспокоююсь, мені чимало багаття, чимало секти, забагато червня, солі... чому все це – смерть? іноді, коли забагато смерті – виходимо до лану, до шерні, де нічого немає, окрім історії, яку не розповісти чоловік, що п'є нектар розпачу, сумніву, нектар забуття; дещо біля стежить за ним, чекає, коли буде та сама мить, яка ним заволодіє, зіб'є, з'оре, коли він опиниться віч-на-віч з пустелею, і нема за що буде утриматись гілка-гілочко тоненька до Дніпра вночі схилилась, а Дніпро тягнувсь до неї, і розлився І раптом щось зникло, пішло у темряву, і чую музику, гімн; щось розбилося подалі, і музика теж зникла... хоча ні, – висить тоненький звук, не писк, немов висока дика нота на сопілці; а вже знов у глибині сколихнулося, немов дерева ожили; чи то Дніпро за спиною з кимось розмовляє; я дивлюсь назад, а там тільки рибалка у маленькій лодочці не було років, не було квітів, все, що тут моє, залиши, розірви себе, розкидай в пісках, кров свою залиш у мені. сонце не зійде то я сонце дощ не змиє кров то я дощ вітер не знесе все на небо небо не впаде то я все люд іде, іде на схід-захід люд гуде-іде все до волі небо не впаде, то не небо то ти бачиш сон, то є смерть ...зовсім несмілий потік, стриманий ще живими відлуннями знайомих почуттів, – кажи про синє, про безодню, кажи про кров, про червоне, кажи про кров у безодні; лист, що ниспадає у пастку блакитно-чорної темряви... у хащах співає джерельце, поряд чаша, напийся! світ був приголомшений, коли зрозумів, хто приходив сюди, хто пив цю воду, хто більше не прийде; тепер світ самотній, як відтята рука, як відкинутий ящіркою хвіст, – сам собі Деміург, сам собі князь! ...вона бачила, що сестра пішла на балкон, і раптом чує звідти її крик; вибігає: "Що трапилось, сестре?" А вона плаче і, вказуючи на повну луну, каже: "Вона... така велика... а я... така...", - і плаче... Біжи, біжи за Сонцем, що таке величне і повільне, і бризкає промінням, – майже відчуваєш на долонях цей дотик; але не наздогнати. Так само корабель торговим шляхом іде, не помічаючи тебе на ниві океану, і ти тремтиш, чіпляючись за той життя уламок, що начебто ще б'ється на поверхні, але не втримає. Що в натхненні тому такого є, щоб раз цілком схопивши як єдину дійсність, як тіло й кров, як один для тебе майже безсумнівний приклад існування, потім презирливо не кинути в безодню? Як виє полум'я, і дощ кипить на вогнищі цієй любові... Чи мають наші сни людське обличчя? Та чи не має вже весь світ цього обличчя? І чи обличчя це? Комунікація – ріка моя, гора – це хмарочос, це перст у небо; мій подих степ хвилює і бентежить, а ці шляхи – артерії та вени, мій шлунок, мозок – місто, мій секс – це марнота, і тільки серця немає в мене; народжений без серця, народжений в безодні, – я – світ я пошепки збираю ці видіння я біля шерні я біля храму я думав про звірів – і вони прийшли Чи ти пізнав смак пристрасті, впізнав? Колір спраги – ніч тане в розпачі, сором з неба – мертвим птахом, безліч жестів – стала оргія, ніч – до неба, крок, – до праху