Чаша Лист Сага Колір Тиша

Несумісно; на терезах пил та спокій; бруд, бруд, бруд... скелет, лист; скелет, потік, ідея, чаша, жало, гашиш, ферит, старість, лілея, холод, незабутня простора ідея
... пустельна
незабутня пустельна ідея пустеля пергамент ідеї холод ідеї ідея листа несумісна чаша пустелі жало ідеї пустелі течія
Несумісно; на терезах смерть та тиша; дещо біля; біля рани; акорди, акорди... грона, громи, листя; зовнішнє коло смерті, внутрішнє коло

любов; тупе лезо,
куля повільна,
легенда з іншого входу

повітря, – яке повітря...
чуєш?

не-пізнання; саме – чернь, крапка, чардо; саме – кара, саме – кордо; черговий саунд – карна-старна – карнавал дерті; я заспокоююсь, мені чимало багаття, чимало секти, забагато червня, солі... чому все це – смерть? іноді, коли забагато смерті – виходимо до лану, до шерні, де нічого немає, окрім історії, яку не розповісти

чоловік, що п'є нектар розпачу, сумніву, нектар забуття; дещо біля стежить за ним, чекає, коли буде та сама мить, яка ним заволодіє, зіб'є, з'оре, коли він опиниться віч-на-віч з пустелею, і нема за що буде утриматись

гілка-гілочко тоненька
до Дніпра вночі схилилась,
а Дніпро тягнувсь до неї,
і розлився

І раптом щось зникло, пішло у темряву, і чую музику, гімн; щось розбилося подалі, і музика теж зникла... хоча ні, – висить тоненький звук, не писк, немов висока дика нота на сопілці; а вже знов у глибині сколихнулося, немов дерева ожили; чи то Дніпро за спиною з кимось розмовляє; я дивлюсь назад, а там тільки рибалка у маленькій лодочці

не було років, не було квітів,
все, що тут моє, залиши,
розірви себе, розкидай в пісках,
кров свою залиш у мені.
сонце не зійде
то я сонце
дощ не змиє кров
то я дощ
вітер не знесе
все на небо
небо не впаде
то я все
люд іде, іде на схід-захід
люд гуде-іде все до волі
небо не впаде, то не небо
то ти бачиш сон, то є смерть

...зовсім несмілий потік, стриманий ще живими відлуннями знайомих почуттів, – кажи про синє, про безодню, кажи про кров, про червоне, кажи про кров у безодні; лист, що ниспадає у пастку блакитно-чорної темряви... у хащах співає джерельце, поряд чаша, напийся! світ був приголомшений, коли зрозумів, хто приходив сюди, хто пив цю воду, хто більше не прийде; тепер світ самотній, як відтята рука, як відкинутий ящіркою хвіст, – сам собі Деміург, сам собі князь!
...вона бачила, що сестра пішла на балкон, і раптом чує звідти її крик; вибігає: "Що трапилось, сестре?" А вона плаче і, вказуючи на повну луну, каже: "Вона... така велика... а я... така...", - і плаче...

Біжи, біжи за Сонцем,
що таке величне і повільне,
і бризкає промінням, –
майже відчуваєш на долонях
цей дотик;
але не наздогнати.
Так само корабель
торговим шляхом
іде, не помічаючи тебе
на ниві океану,
і ти тремтиш, чіпляючись
за той життя уламок,
що начебто ще б'ється на поверхні,
але не втримає.
Що в натхненні тому такого є,
щоб раз цілком схопивши
як єдину дійсність, як тіло й кров,
як один для тебе майже безсумнівний
приклад існування,
потім презирливо не кинути в безодню?
Як виє полум'я, і дощ кипить
на вогнищі цієй любові...
Чи мають наші сни людське обличчя?
Та чи не має вже весь світ цього обличчя?
І чи обличчя це?
Комунікація – ріка моя,
гора – це хмарочос, це перст у небо;
мій подих степ хвилює і бентежить,
а ці шляхи – артерії та вени,
мій шлунок, мозок – місто,
мій секс – це марнота,
і тільки серця немає в мене;
народжений без серця,
народжений в безодні, –
я – світ
я пошепки збираю ці видіння
я біля шерні
я біля храму
я думав про звірів –
і вони прийшли
Чи ти пізнав смак пристрасті,
впізнав?

Колір спраги – ніч тане в розпачі,
сором з неба – мертвим птахом,
безліч жестів – стала оргія,
ніч – до неба, крок, – до праху